Пацієнти Сумського обласного центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів люблять бувати у селі Рибці. Тут розташована база центру – соціально-трудовий комплекс «Відродження». Звичайно, зараз діти приїздять сюди менше, ніж влітку: на човні не поплаваєш, та й на конях, катання на яких допомагає видужувати, довго не погуляєш. Але подобається тут завжди: як удома. До того ж, протягом останнього року саме в Рибцях вони багато чому навчилися і стали значно самостійнішими.

Для дітей з особливими потребами, вражених нервовими захворюваннями, кожен такий крок – досягнення. А для їх батьків – полегкість. Адже дуже непросто доглядати дитину, наприклад, із важкою формою дитячого церебрального паралічу. Ще порівняно недавно такі діти були переважно клопотом батьків; їх медичною реабілітацією займалися досить обмежено. Фактично такі діти існували поза соціумом і поза нормальним правовим полем. Коли ж до нас прийшло таке поняття, як соціальна реабілітація, то справи почали налагоджуватися і надія на те, що такі діти зможуть тією чи іншою мірою адаптуватися у соціумі, значно зросла.

Проект «Містечко самостійного життя», який допоміг вихованцям центру стати самостійнішими, почав впроваджуватися у «Відродженні» минулого літа. Завдяки цій програмі обласного благодійного фонду «Благовіст», профінансованій всеукраїнським благодійним фондом «Крона», соціальна реабілітація дітей-інвалідів зробила ще один крок. Дітей навчали користуватися пральною машиною та прасувати речі; пришивати ґудзики та в’язати крючком; доглядати за городом, саджаючи овочі, вирощуючи їх та збираючи урожай… Для декого виявилося можливим навчитися азам користувача комп’ютером. Згодьмося, з такими уміннями «зовнішній» світ вже не є недоступним. А що вже говорити про мам, які знатимуть, що їх ще вчора безпорадні діти самі зроблять собі бутерброд і виперуть свій одяг.

Наразі проект завершився, фінансування скінчилося. Але і центр, і фонд «Благовіст» переконані, що справа, почата ними, не закінчиться: вони просто не мають морального права її згорнути. Адже досвід проекту засвідчив, наскільки розвиваються діти, освоюючи ніби такі звичні щоденні вправи. Більше того, за їх ініціативою у «Містечку самостійного життя» були обрані Мер та Міністри, придумані назви вулиць та площ. А як змагалися вихованці за заохочення і відповідно – можливість отримання у «банкові» містечка грошей – «рибців», з якими можна було сходити у «кафе» і купити собі щось смачненьке! «А ми, окрім, соціальних моментів, бачили тут і ефект суто лікувальний, - говорить Олена Шовкопляс. – Видали їм бейджики «жителів містечка», вони їх причепили на груди, спинку розпрямили і пішли гордо. А так спробуй пояснити, що спинку треба рівно тримати…»

Та передусім створена модель дає навички тих реальних дій, які стануть потрібними цим дітям у наступному житті. Вони почали відчувати певну соціальну відповідальність. «Недавно спостерігала, - розповідає керівник проекту від фонду «Благовіст» Анна Алещенко, - на гуртку «Умілі руки» сидять хлопчик і дівчинка з однаковим захворюванням, працюють. І хлопчик ніяк не може засунути нитку в голку. Дівчинка дивилася-дивилася, не витримала й каже: дай допоможу, - з’явилося розуміння, що й вони комусь здатні допомогти».

Окрім того, проект виконав і своє методичне завдання: всю «технологію» навчання у «містечку» було напрацьовано, зафіксовано і тепер нею можуть користуватися інші. «Я сама педагог-психолог за освітою, - говорить Анна Алещенко, - і добре знаю, що системи реабілітації, напрацьованих методик практично немає. Тут все зібрано по крихтах. Адже не можна просто завести дитину на кухню і запропонувати їй щось робити. Треба поступово познайомити з усім, що там є, навчити заходам безпеки, лише тоді поступово призвичаювати до елементарного куховарства…»

Для керівників місцевих реабілітаційних служб вже проводилися навчальні семінари, демонструвалися й створені за проектом відео-уроки. Олена Шовкопляс представляла методику і на київській конференції фахівців. Хтось поставився до неї скептично, більшість зацікавилася. «Для України це справді перша подібна практика, - говорить Олена Шовкопляс, яка свою роботу як реабілітолога почала вісімнадцять років тому, коли у нас мало хто уявляв, що це власне таке. - Нам треба йти далі, вже є ідеї, бо ж освоєно перший етап роботи з дітьми. А щось треба дати підліткам, вік яких найскладніший, бо вони вже розуміють, що відрізняються від інших і хочуть подолати цю відмінність».

Ідей, справді, немало: потрібні ще «пошта», «вокзал», «клуб», щоб діти засвоювали й такі практики спілкування… А спонсори, треба сподіватися, знайдуться.