Одним з напрямків діяльності ЗАТ „Технопарк ЛЗТА” є відновлення знищених пам’яток архітектури в центральній частині міста. Це два об’єкти за адресами: пл. Міцкевича, 9 та пл. Соборна, 15.

О сновними є проблеми юридичного характеру, взаємовідносини з органами державної влади та місцевого самоврядування. Вже не один рік львів’янам муляє око порожнє місце на пл. Міцкевича, 9, поряд із яким спорудили сумнівної архітектурної цінності будівлю банку. Цікаво, що неіснуюча будівля на пл. Міцкевича, 9 і повністю нова на пл. Міцкевича, 10 донині (!) є в реєстрі пам’яток архітектури.

Але це не поодинокі випадки, а тема окремої розмови. Зараз — про інше. В березні 2005 року ТзОВ „Центр розвитку нерухомості” (засновником якого є наше підприємство) купило цю ділянку в ЗАТ “Львівнафтопродукт”. Ми замовили ґрунтовну архітектурно-історичну довідку і дослідження щодо ділянки і будинку, який там знаходився, які проводили під керівництвом професора, доктора архітектури М. Бевза. Розпочали безпрецедентні для Львова археологічні дослідження, котрі фінансували власними коштами і завдяки котрим віднайдено залишки фортифікаційної споруди — так званого Високого муру та інші цікаві знахідки (дерев’яну криницю, старий колектор, перевернуту арку в фундаменті...)

Але раптом виявляється, що цей же ФДМУ в 2004 році видає за цією адресою свідоцтво на право власності на об’єкт нерухомості (!) Спілці художників України. І це після того, як ще у 1998 році будинок як гостро аварійний демонтували. Залишилися лише рештки фундаменту у землі, які становлять 3,75 % колишнього будинку (що встановила судова будівельно-технічна експертиза). Ба більше. ФДМУ видає свідоцтво на право власності на неіснуючі приміщення площею 1007 м кв. (нібито — на пивниці), хоча, відповідно до проведених під керівництвом професора М. Бевза досліджень, у цьому будинку були пивниці площею лише 190 м кв.!

Доходить до абсурду, бо ще 15.06.1999 року Протоколом засідання регіональної комісії по передачі майна у власність Спілці художників України був встановлений факт відсутності за даною адресою будь-яких приміщень! Нібито, все очевидно, ФДМУ мав би лише виправити свою помилку і попросити пробачення, але, на жаль, державні мужі вважають, що вони “безгрішні” і не помиляються, що дало можливість „підприємливим” людям ініціювати низку судових процесів, прикриваючись світлим іменем Національної Спілки художників України. Отже, після абсурдного наказу ФДМУ про видачу свідоцтва на право власності на неіснуючі приміщення, у Спілки художників (вже в особі Львівської обласної організації НСХ України) з’являється стратегічний „партнер” — Товарна біржа „Українська інвестиційна”, засновники і працівники якої захищають інтереси спілки художників у зініційованих ними 6 (!) судових процесах. Незважаючи на те, що судові інстанції всіх рівнів виносять рішення на користь власника земельної ділянки — ТзОВ “Центр розвитку нерухомості”, Львівська обласна організація НСХ України укладає з ТзОВ „Компанія управління проектами “Акрополь” (директором цієї компанії є одночасно директор Товарної біржі „Українська інвестиційна”) договір оренди фіктивних приміщень і фундаментів терміном на 5 років з орендною платою в 1 (одну) !!! гривню за один рік. ТзОВ „Компанія управління проектами „Акрополь” невдовзі укладає з рекламними підприємствами договори оренди на місцерозташування рекламних щитів, якими львів’яни мають змогу „милуватись” щодня, з орендною платою, яка, мабуть, у тисячі разів перевищує ту, яку ця “підприємлива” структура платить художникам за неіснуюче майно.

А вже після оголошення судового рішення 20.06.2006 року, яким скасовано правовстановлюючі документи НСХУ, від імені НСХУ приходить на адресу Державної служби охорони культурної спадщини Міністерства культури та освіти України лист із проханням надати дозвіл на відчуження „приміщень та фундаментів”! Все зазначене вище базується на десятках судових рішень та інших документальних підтвердженнях.

У таких умовах, коли законодавство і влада дають можливість так званим „підприємливим” людям, прикриваючись інтересами чи то „державних підприємств”, чи громадських організацій блокувати діяльність тих, хто хоче і об’єктивно робить Львів кращим, ми і на наступний ювілей міста будемо червоніти перед численними туристами та гостями за його спустошений вигляд.

Ось так і відбувається — хтось працює, а хтось “ловить рибку у мутній воді”. А влада мовчить, бо в міжусобних війнах за чини та посади, їм не до цього.

І насамкінець — ще один проект в багатостраждальному центрі нашого міста. Це бу­дівля за адресою: пл. Соборна, 15, поблизу Галицького базару, частину якої ми взяли у квітні 2006 р. в оренду, аби усунути аварійний стан і створити торговельно-офісний центр. І знову йдеться про проблеми недолугості законодавства та некомпетентності чиновників. Будинок визнали гостро аварійним ще у 2002 році, і частину мешканців відселили. Умовою надання його в оренду було усунення гостро аварійного стану та участь коштами у відселенні мешканців, відповідно до „встановленого порядку”. Отже нині щомісячно чемно сплачуємо 20 тис. грн, розробили проектно-кошторисну документацію, усунули гостро аварійний стан, а „встановленого порядку” відселення, незважаючи на два листи-звернення, досі не отримали. Умови проживання там жахливі, і незважаючи на усунення гостро аварійного стану, загроза мешканцям надалі існує. Кожен із них претендує отримати замість аварійного житла повноцінне. Але є проблема, яка вимагає чіткої координації нашої роботи і роботи органів місцевого самоврядування, оскільки законодавчо вона не врегульована. Ця проблема полягає в тому, що наприклад, одна людина живе на площі 31,5 м кв, а прописано шестеро осіб, які претендують на дво-, трикімнатні квартири. Зважаючи на нинішні ціни на житло, це приблизно 150 тис. $. Це ж не ми там людей приписували, а місто, і, звичайно, абсурдно погоджуватися на такі витрати, не маючи обґрунтування законності побажань мешканців. Існує й друга проблема — відповідно до проведених досліджень і висновків інститутів („Укрзахідпроектреставрація” та „Геотехнічного інституту”), всі конструктивні елементи будинку є аварійними, а несуча здатність ґрунтів у 2,7 раза (!) менша, ніж розрахункове навантаження. Тобто відновити будинок, використовуючи існуючі конструкції та матеріали, неможливо. Його можна лише розібрати з наступною відбудовою і відновленням фасаду, оскільки цей будинок — теж пам’ятка архітектури! У цьому випадку нереально власними силами забезпечити побажання мешканців щодо відселення. Адже витративши, за попередніми прогнозами (документів наразі не дочекалися) понад 800 тис $ на нове житло, ми отримуємо взамін об’єкт, який треба демонтувати, що коштуватиме близько ще 200 тис. $. Тобто 1 млн $ викидати на вітер? Звичайно, це нереально і суперечить і економіці, і здоровому глузду. Пропонуватимемо міській раді механізм зарахування цих грошей як плату за викуп земельної ділянки і виконання інвестиційних зобов’язань, адже після проведених досліджень абсолютно відомо: будинок уже втрачено, і винних, як завжди, не знайдуть.

Для мене зрозуміло, що настає час, коли і чиновники, і підприємці працюватимуть, думатимуть і відповідатимуть за свої рішення. Це об’єктивна вимога часу, бо десятиліття бюрократичної некомпетентності, а пізніше — розкрадання та спекуляцій довели державу і людей до межі, за якою деструктивні процеси стануть незворотними. І що ми залишимо нащадкам — процвітання чи руїну, зокрема у нашому місті, залежить тільки від нас.